Sir Gwaine - Blog Posts

crawlin back to you

👀

This gives me many ideas! Here's how I picture the BBC Merlin knights in each scenario!

Somebody talking to Merlin about Gwaine or Lancelot

All of the knights (plus Arthur) while simping over Merlin

All of the knights after meeting Merlin for the first time

Definitely Gwaine and Lancelot talking about what they would do with a kneeling knight emoji!

Gwen and/or Merlin with Lancelot

Gwaine talking to Merlin about why he should bring him on the quest to the Perilous Lands!

I just love the dynamic of all of the knights looking at Merlin and going "hell yeah, that's our little buddy! :) And if you hurt him we'll disembowel you! :)"

I've been seeing a lot of knight posts recently. pretty great

Hello everyone! I've got to say, I'm very pleased that this au won the latest poll! Gwaine's one of my favorite characters, but I don't give him enough love in my writing. So, I decided to really let his character shine in this au alongside some other characters who I feel like didn't get enough attention in the show. Enjoy! :D

Also, I saw that Merlin was trending again today, so I decided to jump in while that was happening lol! I love that this fandom will just wake up on a random day and decide to take over tumblr!

This au is set in the years between season 4 and season 5 (but Lancelot is still alive because I say so), and the story starts with Gwaine's getting a little worried about his friend. Merlin's getting more and more stressed as the weeks go by, and he doesn't smile very often anymore despite Gwaine's best efforts, which usually involve roping Merlin into whatever mischief he's stirred up recently for a little bit of fun.

Gwaine feels pretty guilty about Merlin's worsening mental state, because Gwaine is thriving for the first time in his life, finding a community and purpose among the knights of Camelot. And he owes it all, everything he now has, to Merlin, who is suffering under a burden that no one can seem to help him with.

So, Gwaine tries all that he can to cheer up his friend and pull him out of whatever terrible place his mind is stuck in, but no matter what Gwaine does, he can't seem to lighten Merlin's mood any. Sure, Merlin will plaster on a smile for Gwaine's sake and tell him that nothing's wrong, but Gwaine can see the dullness in Merlin's eyes, he saw it every time his saw his reflection for years before Merlin barreled into his life and showed him that there was more to life than taverns and wandering.

Before he knew it, a year had passed, and Gwaine hadn't made any progress in pulling Merlin out of his darkening mental state. Gwaine felt so frustrated and useless whenever he saw Merlin's smile the drop the second he thought that no one was watching. This was his chance to finally repay Merlin for turning his life around for the better, for giving him a home, a family, a purpose, but nothing he did was helping!

But Gwaine couldn't give up on helping Merlin. There must be a way to help him, to support him through whatever was burdening him, some way to bring that bright spark back to his eyes. Gwaine just had to find out how.

From the on, Gwaine kept an even closer eye on Merlin, determined to figure out what was weighing down his friend and how to ease his burdens. It was because Gwaine was watching Merlin so closely that he noticed them.

Gwaine will give them credit, whoever they were, they were good at stealth, far beyond anyone Gwaine had met before. The cloaked figure was almost always out of sight, right in the corners of his vision. At first, he thought that this nearly imperceivable figure was after him, but it didn't take him long to figure out that the mysterious figure was following Merlin.

As soon as Gwaine realized this, all of the alarm bells in his mind went off. Was this an assassin sent to kill Merlin? A spy trying to infiltrate Camelot? A bandit planning to abduct Merlin for ransom?

Or, Gwaine realized, this might be connected to Merlin's worsening moods. This mysterious figure was clearly well trained, but they had been following Merlin for over a week and still hadn't attacked, so they probably weren't an assassin or bandit. Was Merlin being threatened by this figure into doing their bidding?!

Finally, after tailing Merlin's stalker for weeks, Gwaine manages to get some answers after following Merlin on a late-night rendezvous outside of the castle. When Gwaine had spotted Merlin sneaking away under the cover of night, Gwaine of course had to follow him! Merlin could be in danger!

Gwaine followed Merlin as the other man made his way into the woods with a surprising amount of stealth. After a long hike through the woods, Merlin arrived at his destination, which, to Gwaine's shock, looked strikingly like a druid camp. There were painted tents, campfires, and even magical symbols carved into the tree, and all signs pointed to sorcerers living there.

Gwaine's anxiety skyrocketed at the sight. Why would Merlin risk coming to this secret druid camp, which Arthur definitely did not know about? Was Merlin being threatened and followed by sorcerers?!

Gwaine crept around the outskirts of the camp, sticking to the darkness. He saw Merlin approach a rather intimidating bald man, who, if the way the others in the camp made way for him as he walked, was the leader of this group of sorcerers.

Gwaine kept his hand firmly wrapped around the hilt of his sword, ready to draw it and run to the defense of his friend at a moment's notice. As he kept watching though, he strangely couldn't see any sign of a threat towards Merlin. While Gwaine couldn't hear much of their conversation, the intimidating leader guy acted almost friendly towards Merlin, and Merlin was relaxed, not showing any signs of fear at all.

As Merlin and his maybe-friend began making their way out of the camp, Gwaine could finally hear some of what they were saying.

"Thank you again, Alator. I'm not sure what I would've done without your help!"

"It is no burden to me or my men, I assure you. It is an honor to assist a man as great as you, Emrys. Morgana's forces are a threat to us all and an affront to all that is good in this world. We will fight at your side as always and ensure that Morgana's spies never infiltrate Camelot again."

Alright, there was... a lot for Gwaine to unpack there.

First of all, the scary bald man's name was apparently Alator, so that was good to know. He claimed to be allied with Merlin against Morgana, which gave Gwaine some relief.

However, as Gwaine's mind put the pieces together, he wanted to scream with frustration. Merlin was consorting with dangerous sorcerers behind Arthur's back in order to protect Camelot! It was a move so selfless yet foolish that only Merlin could pull it off.

Still, these sorcerers didn't seem hostile towards Merlin at all, so Gwaine could work with that. He just needed a little bit more information on them, some way to confirm that they really were on Merlin's side on not double crossing his friend.

So, Gwaine crept closer into the camp, trying to see what they were up to now that Merlin was gone. He didn't see anything incriminating just yet, but that didn't mean that they were free of any nefarious plans.

Gwaine inched closer and closer into the camp, his eyes trained on the men who were probably sorcerers going about their evening chores in the camp. Gwaine so focused on his targets, in fact, that he didn't register that there was someone behind him until he felt blow to the back of his head and fell unconscious.

As Gwaine woke up, his first thought was that the pounding in his head was just a hangover, which was not by any means an unusual occurrence for Gwaine. That idea was quickly disproven as, when Gwaine tried to raise his hands to his head to try and alleviate his massive headache, he realized that his hands were bound. Once again, this wasn't necessarily an unusual situation for Gwaine, but it did cause him to freeze up with alarm as he remembered where he was and what he was doing before everything went black.

When Gwaine was finally able to peel his eyes open, he was greeted with the sight of several angry-looking men, including their intimidating leader whom Merlin had spoken to. What was his name... ah yes, Alator!

Putting on his friendliest and most innocent smile, Gwaine immediately tried to talk his way out of the situation. It had worked for him in similar situations, so why not give it a shot?

"Well, hello there gentlemen! I was just here looking for my buddy Merlin, have you seen him? Lanky fellow, dark hair, always wearing a neckerchief? A great guy, really, you'd know if you had met him!"

Gwaine scrutinized each of his captors' reactions to Merlin's name. Maybe this way he could find out what their intentions with Merlin. However, all of their expressions remained stubbornly neutral, except for Alator, who simply blinked at the mention of Merlin.

After an awkwardly long silence, Gwaine again tried to get some sort of reaction out of these mysterious men.

"I could have sworn I saw him heading this way, and I got worried about him, ya know? What kind of friend would I be if I let him wander around the forest at night all by himself! He's the kindest person I know, but he can somehow find himself in trouble at any time."

Again, much to Gwaine's rising frustration, Alator simply blinked. After another awkward pause, Alator finally responded.

"You are a knight of Camelot, correct? And you hold Emrys is high regard?"

Gwaine frowned at the seemingly random questions, but he figured it couldn't hurt to keep the conversation rolling, especially if it can get him some answers. Admitting to being a knight of Camelot in front of a bunch of potentially dangerous sorcerer might not be the best move, but they were willingly working with King Arthur's personal manservant, so these guys must not have that much of an issue with Camelot, right?

"Why yes, I am a knight of Camelot! Sir Gwaine, at your service! Based on your question, I assume that Emrys is some nickname you have for Merlin?"

In response to his question, Alator merely gave a single, solemn nod. Man, this group really needed to work on their communication skills.

"In that case, I do hold Emrys in very high regard! In fact, I'd say he's the best person I've ever met!"

Finally, that comment got a reaction out of them! As soon as Gwaine told them about how much he values Merlin, the men in front of him started nodding and murmuring amongst themselves. Gwaine hoped that they were happy about having a common friend and not plotting ways to kill him.

After reaching some consensus, the men all turned towards Gwaine simultaneously, which sent a shiver down Gwaine's back. What were they planning?

Alator then waved his hand, and his eyes flashed gold, confirming Gwaine's suspicions that he was dealing with sorcerers. Gwaine flinched back and braced himself for whatever spell had just been sent his way...

Only to feel the chains binding him fall to the ground, leaving him free and unharmed. Gwaine glanced down to check that he was, in fact, still in one piece before staring at Alator in shock.

"I can sense the honesty in your heart as you speak Emrys's praises. Know that any friend of Emrys is a friend to us. We apologize for our previous behavior, as we did not know that you were also an ally of Emrys. Please, join us for a cup of tea so we can discuss this further."

Gwaine, reeling from his host's sudden change in attitude, let them maneuver him outside and give him a seat at their campfire, with Alator and his men sitting with him around the fire.

Gwaine looked around at his hosts, who sat silently around the fire, not even talking amongst themselves. The silence made Gwaine's nerves stand on end, so he decided to fill that silence himself. He might as well get to know his gracious hosts and fellow friends of Merlin, right?

"So, who are you guys? How did you meet Merlin? Hey, maybe we can compare stories of him! Let me tell you, I've got some crazy stories to share about adventures he's dragged me on!"

The men sitting around him shared a silent look at each other before Alator answered.

"We are the Catha, masters of combat and one of the last surviving sects of priests of the Old Religion. I am Alator, the leader of the Catha. I first met Emrys when I betrayed Morgana to follow a better, more peaceful path. Emrys showed us that Morgana's hatred lies opposed to the will of the gods, and we chose to place our loyalty in him instead. What stories do you have concerning Emrys?"

Gwaine nodded, feeling a strange sort of relatability to these intimidating magic-wielding warrior priests. They, like him, were on a path of meaningless destruction and found a better life by meeting Merlin.

"Ah, I can remember meeting Merlin like it was yesterday! There I was, drowning my sorrows in a tavern, when in walks a skinny looking guy and his pompous friend! They got into trouble pretty quickly, and I couldn't miss out on all that fun! I jumped into the tavern brawl to help them, but I got pretty banged up in the process. But, it turned out that it was my lucky day, because wouldn't you know it, I had accidentally saved the life of the prince of Camelot himself!

I didn't think much of prince Arthur at the time, but his manservant sure made a great impression! He brought me back to Camelot on his own horse, took me to the royal physician, gave up his own bed to me for the night so I could recover, and then covered for me after I got drunk off my ass in the tavern, again.

But then some jackasses posing as knights tried to hurt Merlin, and I stepped in to defend him and wound up getting banished by Uther, but then Arthur welcomed me back and even made me a knight when he became prince regent! And I've been lucky enough to have Merlin at my side ever since!"

Gwaine watched as many of the men's eyes widened at his story, unsure of what exactly they were so shocked by.

"You mean to say that you stood up to Uther Pendragon, the mad butcher king, for Emrys's sake? And came back to his side as soon as you could despite the threat of death hanging over your head?"

"Well, I did manage to see Merlin on one other occasion while I was banished, but he sought me out for that one. Apparently Arthur was having some trouble on his big quest to the Perilous Lands, so Merlin called me in as backup."

The Catha started whispering amongst themselves at that, with even Alator leaning forward in interest.

"Emrys specifically sought out your skills on such a monumental quest? You understand the significance of such an honor?"

Gwaine nodded, his expression shifting from a wistful one to a much more serious one.

"Of course I understand. Merlin's such an amazing person, and it shocks me every time that he thinks I'm someone worth relying on. Still, that only motivates me to not let him down. He saw something in me that no one else did, not even me, and he found a way to bring it to the surface. He changed my life, gave me a purpose, and I will never underestimate how much he's done for me."

This time, all of the Catha were nodding their heads in approval of Gwaine's appreciation for Merlin.

"You truly do see the significance of Emrys, Sir Gwaine. I can see your loyalty towards him clearly. For that, I would like to make you an offer.

Emrys's enemies are our enemies, and there are many of them. Morgana's forces grow stronger by the day, and we can only do so much with how few of us are left. Emrys himself faces many dangers, and we cannot always protect him as much as we'd like, seeing as how we cannot enter the city of Camelot. You, however, are at Emrys's side every day.

In working towards our shared goals, will you work alongside us to protect Emrys and keep Morgana's forces at bay? We can provide you with training that will put you far ahead of any of your peers and weapons that shall make you a formidable opponent to even the most powerful sorcerers. Will you accept our offer?"

"Ah, I see now. It was you lot who have been following Merlin around recently! Well, that certainly gives me quite a bit of relief, knowing that he isn't being followed around by someone who'd want to hurt him. I'd be happy to join in on your mission to protect Merlin!"

The Catha started murmuring approvingly amongst themselves at Gwaine's acceptance, until Alator spoke again.

"That is wonderful. It is an honor to be able to work alongside a warrior held in such high esteem by Emrys himself."

As Gwaine shook Alator's hand, accepting his offer, he got the feeling that this was the start of an amazing alliance.

And it sure was. Over the next months, Gwaine trained alongside the warrior priests whenever he could, becoming accustomed to their stoic natures and silent demeanors. They taught him fighting styles that he had never even heard of before and gave him information on people who were trying to hurt Merlin, allowing him to keep an eye on and eliminate threats to his friend before they had the chance to strike.

The Catha figured out pretty early on that Gwaine was rubbish at learning anything about magic itself, but when they placed enchanted weapons in his hands, he could wield them effortlessly and adapt his combat style to whatever the effects of the enchantment were. He even got a sword that could burst into flames!

As Gwaine's abilities to wield stronger enchanted weapons improved, the Catha started letting him fight the powerful sorcerers that Morgana sent into Camelot. Soon enough, he was equipped with indestructible armor armor that could repel spells and curses, weapons with some of the most formidable enchantments that the Catha could muster, and even a growing reputation throughout the land!

Luckily, the helmet that the Catha provided him with obscured his identity, so no reports of a rogue and enchantment-wielding Sir Gwaine made their way back to Arthur, as funny as that would be. Still, reports of the "indominable magic knight" that had defeated some of Morgana's most powerful sorcerers made their way across the land, even into Camelot's court. Some council members wished to capture the unknown knight and kill him before he became a threat, while others saw an opportunity to make a powerful ally against Morgana, and Arthur was constantly on the fence between those two arguments while Gwaine sat at the round table, quietly smug.

Meanwhile, Merlin, checking in with the Catha: What's this I hear about a warrior using powerful magic weapons to fight Morganas men?

Alator: Don't worry, Emrys. He's one of ours, fighting against Morgana in your name. He's one of your most devout followers in fact.

Merlin, not wanting to meet another Emrys fanboy who looks at him like he's a god: Uh, just tell him to keep up the good work and to let me know if he needs anything.

Soon after reports of the magic knight made their way to a very conflicted court of Camelot, Morgana sought out the magic knight, ready to either kill him for being such a nuisance or make an ally out of him. After all, surely a knight wielding such powerful magic would never be on the side of Camelot?

However, when Morgana managed to trap the magical knight and surround him with an army of a hundred sorcerers, the knight managed to defeat her and her entire army before escaping. He rained down fire and lightning upon them, the very elements fighting alongside him, as he cut down her army and left her defeated and humiliated.

Of course, reports of Morgana's defeat travelled to Camelot, where the court was even more incensed over the topic of the magical knight. He was capable of beating Morgana, surely he would be a great ally and could ensure Camelot's protection! But he was also now a magic-wielding threat even more powerful than Morgana! Sure he was now the foremost threat to Camelot!

In the end, Arthur and some of his most trusted knights decided to go on a quest to seek out this magical knight. Gwaine wasn't particularly worried, because how could they possibly find him if he was already travelling with them?

During the journey though, they receive word of a magical beast terrorizing nearby villages. The knights all try to fight the beast, but to little success, and it even managed to injure Merlin's leg before escaping!

Merlin's injury turned out to be not life-threatening, but he couldn't stand on his leg for very long. Unbeknownst to anyone else, Merlin entrusted Lancelot with slaying the beast after his injury, enchanting Lancelot's sword so that it could kill a creature of magic and his chainmail so that he wouldn't be hurt by its claws.

Gwaine, meanwhile, was furious with the creature and, that night, summoned his enchanted armor and weapons to go slay the beast and maybe give its head to Merlin as an apology for being unable to stop it from hurting him. Or maybe he would just treat Merlin to a night at the tavern when they got back.

So, Lancelot and Gwaine both tracked down the beast that knight. When they both arrived at the beast's lair with visibly enchanted weapons, they take each other by surprise. Lancelot is on guard, unsure if he wants to trust the now-infamous magic knight, but Gwaine just laughs and removes his helmet, and Lancelot is shocked.

Lancelot and Gwaine seeing each other with enchanted gear: spiderman pointing meme

Gwaine asks Lancelot where he got that enchanted sword, but Lancelot is tight-lipped about it, just saying he got it because he needed to protect Merlin. Gwaine chuckled and said that he understood.

After they finish slaying the beast together, Lancelot asks Gwaine if Merlin knows that he's the magic knight. Gwaine shrugs and says that he suspects that Merlin doesn't know, but wouldn't mind it if Merlin did know.

Lancelot, as soon as they get back to Camelot: So, did you know that Gwaine is actually the magic knight?

Merlin, spitting out his tea and having flashbacks to his conversation with Alator: HE'S WHAT NOW?!

Things get cleared up between Lancelot, Merlin, and Gwaine pretty quickly from there. Gwaine takes the magic reveal very well, excited at the prospect of going on magical adventures with Merlin and glad that his friend can actually defend himself, because he's rubbish with any type of weapon.

From there though, a sort of friendly competition sprung up between Gwaine and Lancelot, as both of them consider themself to be Merlin's best friend. Soon enough, there's two magical knights running around foiling Morgana's plans, and Arthur's ready to tear his hair out over it.

From there, more knights figure out about Merlin's magic and, if they're accepting of it, they also train with the Catha and receive enchanted weapons. It almost becomes its own secret society within the knights, all united with the sole purpose of protecting Merlin. They eventually have Elyan, Percival, and number one Emrys fanboy Mordred join their ranks.

Arthur eventually finds out approximately where the magical knights are hidden (their meeting spot when they need to meet outside of Camelot), and he sends Leon in disguise to infiltrate them, not knowing that they are knights from Camelot. Being the knights of the round table, they of course recognize Leon immediately and give him the full story, and Leon joins them and just tells Arthur that he "couldn't find the magical knights."

Gwaine laughs his ass off at every round table meeting where Arthur becomes more and more frustrated at not being able to catch the magical knights, and out of the corner of his eye, he can see Merlin having a good laugh over it too.

And I'll cut it off there for now! I had lots of fun writing this, I feel like I should write about Gwaine more often!

Let me know if you would like me to write a continuation for this au!

And, as always, thank you for reading through my ramblings! :D

Відчайдух (part I)

Замок Камелоту був достатньо моторошним, якщо не знати його зсередини. Холодні мури, похмурі кам’яні вежі із химерними очима-вікнами, що, здавалося, приховували десятки кажанів у темряві, лякали більшість відчайдухів, які вирішили прогулятися містом посеред ночі. Місячне сяйво додавало усьому ще більшої містичності, що ще з часів Утера вважалося недобрим знаком. «Цок-цок», - кожен крок супроводжувався досить гучним звуком. Обладунки були достатньо важкими та гучними, хай там як чоловік не намагався йти обережніше.

- Та в біса, - він пришвидшився, дозволяючи наповнити простір шумом значно більше.

Думав же лишитися на ніч у лісі біля вогнища, нічого страшного не сталося б. А міцний сон був би значно кращим, аніж оці блукання посеред ночі як той крадій-невдаха. На ранок міг би спокійно повернутися, але ні! Треба було відзвітувати його величності Артуру, який – яка дивина – бачив десятий сон у своєму м’якенькому ліжечку поряд із дружиною.

- Хотів би і я так. Ха.., - він перестрибнув три сходинки та вправно уникнув зустрічі із стіною.

Сьогоднішня розвідка була досить небезпечною. Хоч сліди Морґани знайти було складно, але із достатньою підготовкою та уважністю – не неможливо. Хоча сьогодні без значної вдачі не обійшлося. Ґвейн майже одразу відчув загрозу у повітрі, та вештатися хащами все одно довелося понад дві години, поки він помітив величний старий дуб та сріблясту каблучку поряд. Він не був любителем природи і зазвичай не звертав уваги на дерева. Принаймні більше, ніж робив це зазвичай. Отакий собі лицар-волоцюга, яким багато хто його вважав, все ж мусить тямити у рослинах, щоб знайти правильний шлях. Дуб був міцний, з великим заплутаним навколо стовбура корінням, його листя майже світилося чимось магічним та потойбічним.

- Або тобі час лікуватися, красунчику. Ну що, тут або неймовірно прибита відьма або купа зілль Ґауса та довічне звання п’янички, навіть не знаю, що обрати, - чоловік ніжно доторкнувся до коріння, воно було напрочуд теплим та приємним. Чужим – та водночас жахливо знайомим, - Ось ти і попалася, Морґано. І знайшла ж місце, він карикатурно змінив голос та простягнув руку до місця, - Погляньте, я страшна чародійка Морґана. Поклоніться мені, нещасні, а то моя полетівша стріха знищить всіх людей заради незрозуміло чого. А ще залишу вам величезне дерево, яке легко видасть мою присутність.

В мить уся грайливість та дуркуватість злетіла з його обличчя, наче легким подихом вітру віднесло її звідси. Відьма була досить небезпечною, і усі його насмішки цього геть ніяк не применшували. Хоча й часто хотілося. Ще від того моменту... Моменту жертви Ланселота заради Мерліна, Ґвейн наче в мить протверезів та охолов. Хто він? Для чого він тут? Кому намагається допомогти? Міцно стиснув долоні, підняв срібну каблучку та видихнув. Подих був важкий та втомлений, наповнений таким рідким та пекучим болем, якого він ніколи та нікому не висловить. Він – Ґвейн, син лицаря та гуляка. Здавалося, ненадійний, але найвідданіший лицар Камелоту. Друг Мерліна та підданий Артура. Він не має жодного права здаватися, падати, втрачати опору, коли саме нею для інших.

Ланселоте, я пам’ятаю твої слова. Не хвилюйся, я подбаю про Мерліна. Ти можеш відпочити, друже. Після стількох небезпек ти врешті можеш це зробити. Можливо, досить швидко я до тебе доєднаюся. Сподіваюся ти посунеш свою дупу, щоб я міг примоститися у тому човні. Пливти річкою смерті, так? Так же казав той старий в таверні. А ти ще не хотів наливати йому пива, казав – дарма не треба давати алкоголю таким ледацюгам. Але ж і я такий же, розумієш? Ніхто та всі одночасно. Ледацюга і той, що працює ночами заради його величності. Закладаюся, ми б ніколи не здогадалися, яке ж це життя неймовірне лайно, чи не так? Воно мене всотує все більше і більше щоразу. Наче падаю у темряву без можливості зупинитися чи зачепитися хоч за щось. І немає тому кінця…

Та, врешті, день був справді виснажливий, але зараз тут – саме тут – повертає ліворуч та нарешті заходить у напівосвітлене приміщення, де похапцем наскільки взагалі можливо у його стані знімає обладунок. Спати, спати, спати! До світанку лишалися лічені години, але чоловік не втрачав надії провести їх у приємному, захопливому та такому бажаному сні. Хоча б дві-три, та він насолодиться цими крихтами свого життя. О, це він любив найбільше. Подушка м’яка, хоч і поверхня була місцями геть тонкою, що пір’я впивалося у шкіру десь під потилицею, тому він постійно кидав туди лляну сорочку. Не те, щоб це був найкращий варіант, але цього було досить аби нормально спати як на подушці, так і на соломі, так і на лісових галявинах біля палаючого багаття.

Ранок був геть не таким приємним, як він зазвичай вдавав, тож і до короля плентався наче безхатько, ким він, здавалося, був, але вони не носять червоні мантії та лицарські обладунки з грамотами за пазухами. Темне неслухняне волосся відблискувало на сонці та спадало на плечі, декілька пасм щомиті намагалися впасти на очі та зробити зачіску цілковито схожою на недолуге кубло, та геть ніяк не на людську голову. Сіра сорочка, трохи зім’ята зі сну, ховалася під кожухом, який на нього натягнула котрась з дівчаток, що зазвичай працюють на кухні. Звісно ж. Зараз там якийсь-ну-дуже-важливий захід, тож усі покоївки прикрашали, прибирали та взагалі бігали туди-сюди, намагаючись не впустити кошик із білизною чи піднос із їжею, тому Ґвейн тільки поправив одяг та на ходу підперезав коричневі штани, прикрашені темними плямами ближче до взуття. На противагу Ґвейну, Артур виглядав неймовірно бадьорим та задоволеним життям, хоч таке й не було йому притаманно. Мерлін, звична річ, стояв праворуч масивного трону із виглядом мармурової статуї та тримав руки за спиною, привітно посміхаючись. Ідеалістична картина, якщо тобі не потрібно повідомляти погані новини, звісно ж. Чоловік глибоко вдихнув та легким широким кроком підійшов ближче, легко вклонився: саме так, як робив тільки він, та що дозволялося лише їх маленькій лицарській компанії.

- Вітаю вас, ваша величносте. Як спалося? Сподіваюся, вас не спіткало безсоння минулої ночі, - він награно схвильовано поглянув на Артура, додаючи у голос надмірної драматичності, - Вибачте, трішки спізнився, всю ніч не спав та думав лише про вас.

-Та годі тобі, Ґвейне, - король лише винувато поглянув та ніяково повів плечем, - Перейдімо до справи.

- Так, пробачте, о світло всього Камелоту, - чоловік все ще вдавав, проте наступне вже було ствердно та абсолютно серйозно,- Поблизу були її сліди. Вона проїжджала тут щонайбільше десять-тринадцять годин тому. До того ж, поселення друїдів біля річки зникло, лишилися лише залишки багаття. Я б навіть сказав, що факт самого існування цього поселення намагалися приховати. Вважаю, що нам потрібно вирушати.

На мить запанувала тиша. Ґвейн лише міг здогадуватися, як почувається Артур від ймовірної зустрічі із сестрою, а думки Мерліна взагалі здавалися йому загадкою. Не більш, ніж за звичай, зрештою, чарівник постійно діяв непередбачувано, спочатку керуючись почуттями, за мить – суворою логікою. Чимось вони були схожі, як сказав Ґаус, але не в найкращому сенсі. Та це не мало ніякого значення, коли Мерлін – його друг, тож лицар він, якого веде клятва та обов’язок вберегти, чи пияка, який відстоює товариша по заняттю, чи просто чоловік, для якого життя друга завжди переважить своє – результат один. Він піде за ним хоч до диявола. Власне, зараз пані Морґана мало чим від того відрізнялася.

- Тож вона тут…Це було очікувано, хай там як ми сподівалися на інше, - чоловік різко підвівся та покрокував просто до виходу, виголошуючи накази: - Варто, триматися насторожі. Негайно вирушаймо!

- За мить стукіт його підбор стих, лишаючи їх у важких думках та метушні слуг. Мерлін тихцем підійшов до нього, ледь притулившись плечем на хвильку.

- Як вважаєш, цього разу всі повернуться? - Ґвейн втомлено видихнув та спробував вкотре надати волоссю хоч трішки впорядкованого вигляду.

- Не впевнений, та все ж це краще, аніж просто чекати, чи не так?

Десь там скоро їх друзі боротимуться, віддаючи життя. Він боявся навіть подумати, скількох він більше ніколи не побачить, скількох нестимуть із хворими сірими обличчями та скляними очами, а скількох- назавжди понівечено та розбито на друзки.

***

- Король зник, - до великої оздобленої зали ввірвався чоловік, повністю озброєний та у міцних обладунках, він глибоко дихав та падав на землю від знесилення, - Передайте королеві, що… король Артур та Мерлін зникли,- після чого спробував підвестися, але знепритомнів, лишаючи усіх присутніх у дзвінкій тиші.

Ґаус приголомшено опустився на кам’яну підлогу, відчуваючи дзвін у голові та болісну порожнечу десь у грудях, що спустошувала його ще більше. Та, врешті, він глибоко вдихнув та піднявся, за декілька хвилин повільно дістав скляну ємкість та вичавив на язик рівно три краплі, після чого поспішив до покоїв її величності. Варто визнати, що все ж справдилася його найгірша здогадка, тож лишалося лиш сподіватися, що Мерлін впорається вчасно та зможе врятувати як короля, так і їх усіх. Вже за годину він із Ґвейном та Ґвен обговорювали події, намагаючи хоч якось спланувати наступні дії.

- Як вони могли зникнути? Їх потрібно негайно повернути до палацу та вилікувати Артура, - Ґвіневра була схвильована, хоч багатьом скидалася міцною та непохитною. Як не дивно, колишня служниця виявилася неймовірною королевою, якій вдавалося зберігати холодний розум та тверезість навіть у найнеочікуваніших ситуаціях. – Де ж він?

- У одному місці, де їх можуть врятувати, - Ґаус ствердно хитнув головою, наче намагався надати своїм словам заспокійливого ефекту, - Мерлін везе його туди.

- То треба відрядити лицарів, аби вони дісталися у повній безпеці, - жінка стурбовано перевела погляд на Ґвейна, - Зберіть лицарів та негайно вирушайте

-Ні-ні, міледі, - лікар швидко заперечив, Мерлін упорається сам.

- Мерлін?- Ґвен вражено видихнула, ні на мить не вірячи у здатність давнього друга самотужки врятувати її чоловіка, коли за ними полює небезпека. Найкращі лицарі Камелоту не могли здолати відьомську силу, а тут якийсь слуга? Жінці на мить здалося, що той геть з’їхав з ґлузду, - Як одна людина може замінити ціле військо?

- Морґана й досі шукає Артура, - старий чолов’яга незрушно стояв на своєму, - Двом людям легше уникнути зустрічі з нею, а надто, коли вона не знає, куди вони прямують,- в мить він в’їдливим поглядом поглянув на Ґвейна, що стояв ліворуч.

Здавалося, що у нього знову щось не так із зачіскою, хоча цього разу все мало бути у порядку, все ж йому допомагали жіночі пестливі руки. О, як він ними насолодився, ото б цей старий заздрив. Ґаус похлопав його по плечу у жесті підтримки, що видалася лицарю досить недолугою. Наче йому треба було співчувати. Він, звісно, турбувався за свого ліпшого друга і все таке, але той пройдисвіт не такий простий. Він і сам добре впорається, звісно, якщо Морґана справді не знатиме їх шлях. А тоді він повернеться і вони усі добряче налижуться чогось дуже хмільного, так щоб наступного дня забути своє ім’я, лиш прокинутися у ніжних жіночих обіймах. Думка як спалах блискавки вмить його розчавила. Він недовірливо поглянув спочатку на Ґвіневру, потім на Ґауса, після чого закляк на місці та спустошено намацав стіну позаду й повільно, як то усе навколо завмерло, притулився, дозволяючи собі мить слабкості.

- Цього не може бути,- прошепотів, ледве рухаючи губами, та впевнений кивок придворного лікаря не давав ані шансу, - Трясця, -він важко ковтнув в’язку слину та стиснув повіки, не вірячи ні на мить. Не бажаючи вірити, але розум казав йому інше.

- Ти не винен, Ґвейне, - королева присоромлено прикусила губу та намагалася уникати його погляду, наче сама була причиною цього отруйного болю, - Нам потрібно поквапитись, - вона простягла руку, дозволяючи відірватися від поверхні та міцніше стояти, втамовуючи почуття. Йому вистачило миті, аби приховати розпач та гостро поглянути у майбутнє.

- Що ж, та мені просто судилося бути недосяжним красунчиком, чи не так? –цього разу у його голосі не було навіть натяку сміх.

Його рішучий крок, здавалося, мав запевнити усіх у його спокої та впевненості, та як би усі проблеми можна було цим вирішити- він ще з самого початку сидів у маєтку його татуся та одягав дорогі сорочки із панталонами, граючись із хлопчаками політичних союзників у герцогів та великих завойовників. Життя ніколи не було настільки по-смішному легким, тож цей день він має пережити сильним, незламним. Таким, на якого можна покластися. Від напруження срібло вп’ялося в його палець так, наче його долоні набрякли. Ґвейн поглянув у вікно своєї кімнати, не маючи ні думки, як почати цю розмову. «О, люба, ти нічого не хочеш мені розповісти?». Чи, можливо, варто почати як-то «Ох, крихітко, маєш чарівний задок, тільки от він надто слизький, ти так не вважаєш?». Одна ідея видавалася йому гіршою за попередню, та він не міг зупинити цей вирій, що висмоктував його сили щомиті сильніше.

- Ґвейне? – тихі кроки позаду та турботливий голос. О, який чарівний голос, треба було ще більше його слухати, а тоді – патякати, хіба не так. О великий лицаре? Який же він дурень. – Що сталося? Скажи,- її обличчя було неймовірним. Ніжна оксамитова шкіра, що, здавалося, танула під його дотиками, глибокі блакитні очі, світле волосся. Вона була ідеальною, він би навіть сказав- казковою. Такою. яких викрадали дракони, рятували королі та називали своїми володарками. Звісно ж, настільки чарівна жінка не могла виявитися простою, йому ніколи так не таланило. А ще Ґвейн ніколи так сильно не відчував.

Смішно.

- Щось із королем? Що з ним сталося? –раніше це б виглядало турботливо та ніжно-схвильовано, як робить кохана жінка, що він уявляв юнаком, але тепер він знав справжню причину. Люди рідко хвилюються через інших, зазвичай просто вдаючи. Але вона.. Вона ніколи не брехала, просто причина була геть іншою, ніж хотілося одному зухвалому дурневі із залізякою. – Ґвейн, він мертвий?

- Ні.

- Звідки ти знаєш?- вона поклала йому долоні на груди та довірливо – наче так могло бути – зазирнула в очі, - Ти мені не довіряєш.

- Довіряю. – він розслаблено, але водночас зосереджено посміхнувся.

***

І дня не минуло зі страти Ейри, як він разом із Персивалем гнали коней. Холодний вітер голками проходив обличчям, заходячи за комір. Праворуч гучно хруснуло гілля під копитами міцного коня, та той ні на мить не спинився.  Невдовзі вони виїхали на пагорб, що добре ховав їх за хащами. Спішились, дозволяючи тваринам втомлено опуститися на землю. Ґвейн пригнувся та тихцем визирнув з-за кущів, роздивляючись ворогів. Усі міцні, один схожий на іншого, у темних латах, що зазвичай носили розбійники, міцний обладунок на грудях та шкіряний плащ. Таке не могли собі дозволити волоцюги чи крадії на дорогах, що вдавали великих та небезпечних цабе, а досвідчені вояки під приводом відьми- цілком. Дві постаті промайнули сходом донизу, та так тихо, що годі було помітити.

- Йди ліворуч, а я займусь оцими,- Персиваль махнув рукою чимшвидше підібрався до суперника. Схопив його за шию, затуляючи рота, а потім добряче гепнув об землю, лишаючи нерухоме тіло.

Ґвейн в той час напав на іншого, завдаючи влучного удару мечем. Несподівано їх помітили інші, навалюючись на лицарів всією купою. Чоловік не бачив і шансу, щоб сповільнитися та змінити стратегію, тож мусив тяти практично навмання, завдаючи смертельних ударів. Поруч Персиваль намагався відкинути від себе двійку вправних найманців, які лишилися єдиними з супротивників, коли Ґвейн відтяв голову лисому розбійнику, відкидаючи тіло. Вони, їхні супротивники, зазнавали поразки один за одним, швидко зрошуючи землю своєю кров’ю.

- Якось вони надто швидко, - Персиваль на те лиш сплюнув та рушив уперед. Морґану було чудово видно з їх позиції, вона стояла до них спиною, тож застати її зненацька не видавалося чимось складним,- я спереду. Ти ззаду.

Чоловіки кивнули одне одному. Це має закінчитися тут і зараз – іншого шансу може не бути, особливо враховуючи, що після цієї сутички виживе лише одна сторона. Його напарник вискочив на доріжку та вправно всадив у тіло відьми меча, відчуваючи, як усе всередині починає палати. Його тіло відлетіло просто у дуб, змушуючи на мить втратити свідомість.

Вона була розкішна, така моторошна, але все ще приваблива, підняла своє гостре підборіддя та зухвало вишкірилася. Цей сміх прорізав повітря та гострими лезами впивався у нутрощі.

- Ви справді думали застати мене зненацька? – на хворобливо блідому обличчі сяяла страшна посмішка. Вона виглядала самою смертю. Із худим тілом, що можна було перелічити усі вени та кісти, у чорній сукні, що тільки підкреслювала запалі затуманені очі. Волосся вже не було таким легким та прекрасним, а лиш спадало зіпсутим ганчір’ям по спині. Вона підняла свою долоню, і світ перед очима Ґвейна пішов хвилею, як струмок від каменю, який кинули малі сільські розбишаки. А потім зник.

Наступне пробудження стало в рази гіршим за попереднє. Сонце давно зайшло за обрій, а у грудях нестерпно пекло. Він не міг ворушити руками, ноги відмовлялися зрушити навіть на сантиметр. Чоловік підняв голову і закашлявся. У його положенні це стало ще гірше, адже лежав просто на спині, пронизаний дивними шипами. Ледве розплющивши очі, зустрівся із холодним океаном.

- Кажи. Де король, - вона стала ще сірішою, ніж удень.- Кажи, і я виконаю твоє бажання.

Він мовчав, не в змозі вимовити звук, хоча хотів би як завжди зухвало висловитись, щоб вона нарешті відтяла йому голову. Краще смерть, аніж зрада.

- Кажи. Навіть лицарі Камелоту не витримають чарів Натера, - тільки зараз він помітив маленьку дерев’яну скриню у її руках.

Якби вона стояла деінде, то Ґвейн навіть не звернув уваги на неї. Звичайна, абсолютно нічим не відмічена. Таких було сотні у замку та тисячі по всьому королівству, кожна поважна жінка мала схожу скриню. Звісно, якщо дозволяли статки або ж чоловік був достатньо пряморуким. Жінка повільно підняла кришку, із темряви піднялося якесь створіння. Спочатку він побачив малесенькі яскраві очі, після – усю змію, що пильно вдивлялася в його обличчя.

Страшний крик розбудив Персиваля, він швидко збагнув своє становище та із значним зусиллям вивільнився. Було пізно.

***

- Ти впевнена у цьому рішенні?

- Ми вже це обговорювали. – жінка міцно стиснула ковдру. Її втомлене обличчя не втрачало своєї звичної зверхньої впевненості, - Його зватимуть Сіріус.